Весь той ранок Кріт провів у чималих весняних клопотах — чистив свою невеличку оселю. Спочатку мітлами, потім ганчірками; тоді — верхи на драбинах, східцях і кріслах, із щіткою та цебром білила; і незчувся, як ніс і горло йому забилися пилюкою, чорне хутро вкрилося вапняними цятками, спина заболіла, а руки втомилися. Весна вирувала в повітрі над ним, і в землі під ним та довкола, вона просоталася навіть у його темну невибагливу домівку та сповнила її своїм духом неспокою і спраглого смутку.

Отож зовсім не дивно, що він раптом пожбурив щітку на підлогу, сказав “Набридло!”, і “А щоб тобі!”, а ще “До біса весняне прибирання!” і кинувся геть із дому, та й так поквапно, що навіть пальта не надяг. Щось високо вгорі владно кликало його, і він попрямував до стрімкого тунельчику, що відповідав викладеним гравієм під’їздним доріжкам в помешканнях, ближчих до сонця й повітря. Отже він дряпався, і шкрябався, і скрібся і дерся нагору, а потім знову дерся, і скрібся, і шкрябався, а також дряпався, енергійно працюючи своїми маленькими лаписьками і примовляючи: "`Вище! Ще вище`!", аж ось, гульк! його писок вибрався на сонячне світло. Він і оком не змигнув, як вже качався по теплій траві великої луки.

“Некепсько! — озвався він сам до себе. — Веселіше, ніж побілка!”. Сонячні промені гаряче ляпалися йому на хутро, лагідний вітер обвівав його розпашіле чоло. Радісна пташина веснянка здалася його незвиклим вухам ледь чи не галасом, адже він так довго жив усамітненим льоховим життям. Зірвавшись на всі чотори лапи одночасно, радіючи з життя і з весни без весняного прибирання, він попростував навскіс лукою, доки не дістався огорожі з дальнього боку.

 — Стій, хто йде! — озвався до нього літній кролик на чатах у проході. — Шість пенсів за перевагу користування приватною дорогою!

Нетерплячий презирливий Кріт миттю збив його з ніг і порисів вздовж живоплота, відтираючи з дороги іншіх кролів, що повизирали були зі своїх нір, щоб довідатись причину гармидеру.

 — Цибулева зупа! Цибулева зупа! — глузливо зауважив він і зник за обрієм, перш ніж вони встигли придумати гідну відповідь. А коли придумали, то почали нарікати одне одному:

 — Який же ти телепень! Чому ти не сказав йому…​

 — Ну, а сам ти чом йому не сказав…​

 — Тобі варто було б йому нагадати…​

…​і далі в тому ж дусі; але, звичайно, було вже запізно, як воно завжди і буває.

Життя було прекрасне, майже занадто. Навмання обираючи напрямок, не зважаючи на живоплоти та зарості кущів, він жваво біг луками, і всюди бачив пташок, що будують, квіти, що розкриваються, листя, що росте — все-все було щасливе, і молоде, і зайняте. І, замість мучитися сумлінням від згадок про побілку, він тільки і міг, що думати, як це приємно — бути єдиним ледарем посеред всіх цих заклопотаних свідомих громадян. Зрештою, найприємніша складова вихідного дня — це не стільки відпочивати самому, скільки спостерігати за важкою працею інших.